Це тремтіння не зникне. Та знову не матиме імені.
Невгамована спрага ніяк не проллється в слова.
Я тому не питаю, що знаю: не скажете ви мені,
Як точити мовчання і знов не торкатися вас.
Ви не так і далеко – на відстані вдиху та видиху.
В не так уже й близько: між нами півсотні плачів.
Наше завтра давно на припутньому камені вибито.
Вас вестиме стріла із колчану на вашім плечі.
Я ж – що вдієш, закон всіх казок, у дитинстві залишених –
Залишатимусь тут рахувати зернинами дні.
Це тремтіння не зникне, лиш ляже стібками на вишивку.
Замість слів, що раптово затерпли у горлі мені.
2.10.08