А той, хто сміється
У чорних глибинах роялю,
У різьблених рамах,
У глиняних масках і склі,
Хто схлипує тихо
В мінливих минаннях опалів, —
По тóму – безпам’ять.
Мовчання. Загублено слід.
І варто тепер
Позбирати розбурхані звуки
У мушлю з дитинства,
Де спить лабіринтом полон...
У рамах – імла.
І мовчать неприкаяні руки.
І маски, і камені.
Навіть засліплене скло.
Зворожений світ –
Без жалю, без пітьми, без печалі.
Так хороше снити
Лиш світлі обіцяні сни...
Сміється (чи плаче?)
У чорних глибинах роялю
Колишній мій світ,
Де на рік було пó три весни.
08.04.04