Я звикла? О ні, не звикла!
Ця жовта печаль – мов смага.
Зрадлива коханко! Прага!
Віддай мені чоловіка!
Чи бачу? О ні, незряча, –
Лише відчувають вії,
Як спокій твоїх обіймів
Дощами моїми плаче.
Чи чую? Але ні звука:
Вібрує мовчанням відстань.
У вирій сюди і звідси
Летять божевільні руки.
Летять крізь світи порожні –
Хоч серце візьми і вийми –
Летючі мої обійми,
Містичні у дотиці кожнім.
Та доки багаття не згаснуть
Червоним загашені трунком,
Мандрівні мої цілунки
Долатимуть прірву часу
1997