1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>
12 червня 2012

Потурначка

Оцінити
(5 голоси)

І.   Очі хтиві і звабні.
               Злітає одежа легка.
Ти вже любиш чужого,
               купаючись в самоомані.
Огортає тебе
              забуття, наче білі шовка,
Обвиваючи вигини
              вже обважнілого стану.

За сумлінну покору
              нехай нагородить Аллах.
А пробачити зможе
              хіба тільки Той, хто прощає.
На червоному сході
               братів нерухомі тіла
Кров’ю ран тебе кличуть
               на прощу до темного гаю.

Ти не підеш. Ну що ти!
               Одежу гілля подере.
Шляху сплутана стрічка
               сама свого краю не знайде.
Навіть небо старе
               і правічний у ньому орел
Не зуміють пізнати
               чужої безхрестої зайди.

Ти не підеш. Уже
               твій потурчений бігає син
По ясминових квітах,
               по пам’яті зблисків останніх.
Ситі любощі зітруть
               трагічність твоєї краси,
Звіють пахощі степу
               і всю неповторність світання.

Якщо ж батькове раптом
               постане обличчя бліде
Перед очі твої,
               оксамитні прорвавши загати,
Ти, як мати навчила,
               на себе хреста покладеш –
І отямишся знов,
               щоб ніколи уже не згадати.

ІІ. Я іду не по лезу, а вістрями шабель,
Що мене розтинають, немов потурначку:
Безголосо співаю і роблено плачу,
Хочу легко іти, а виходить незграбно.

А куди я іду – до пуття не розкажеш.
І до кого прийду, як адреси немає?
Я дзвінкою луною кочуся по гаю,
Аж допоки не викличу усмішку вражу.

Я відьомського роду – о, прокляті чари!
Я тікаю з полону – обідрана, боса –
Мабуть марно, бо досі (мій Боже! Ще досі!),
Покарай мене, мамо! – люблю яничара.

Детальніше в цій категорії: « Бранка Ні, не як вони, – не на аркані »