гойдаючись на хвилях забуваєш
(на… мить…)
все що сплело мереживо уявлень
(тсс… цить…)
уже бракує урвища чи краю
(ось… так…)
твоє обличчя скапує у трави:
врос-
тай
вростай у хвилю
вцвітай у плюскіт
шукай у мушлях
рожевих перлів
нарешті – вільна
солоно-
уста:
не ждеш… не мусиш…
сліди… зітерлись…
вітер
сюди зазирає
на мить прозору
світло
у синіх хвилях
не помирає
як і зорі
тому гойдайся
і сни пісками
пустель холодних
у синю тайстру:
піщинка… камінь…
мінливі стебла
лісів підводних
і так допоки
останню краплю
не звіє вітер
не вип’є суша
не стане кроків
а просто раптом
минання світу
втече у мушлю…
так гойдаючись
ти забуваєш
ім’я і подих
слова і рухи
тепер ти знаєш
що так буває
тому не слухай
пісень китів
і плачу дельфінів
плюскоту хвиль
вітру у мушлі…
взявши усе
до останньої тіні
море всотає
й оплаче душу
бо…
гойдаючись…
ти…
забуваєш…
20.04.05