Україно моя
Од минулого кладка,
Невмируща, жива
Пробивається згадка,
Як квітнева трава,
Поривається знову
У весняну блакить,
Ще не мовлене слово
На вустах мерехтить.
Не проспівана пісня, –
Наче поклик живий...
Мов оновлене листя,
Буйноквіт степовий.
Незбагненне і кличне,
Невмируще ім’я –
Моя Мати Велична,
Україно моя!
* * *
Посмішка з вуст твоїх
Злетіла, наче пташка,
І сіла на плече –
Мені, мені одній!
Крилом змахнула враз,
Зітхнула ніжно й тчяжко,
Сумна, немов зоря,
Моїх торкнулась вій.
Я зрозуміла все,
Та не скажу нічого.
Це взнаєш ти без слів,
Спіймавши погляд мій...
Так іноді нічим
Скінчається дорога,
Нічим не допоможеш
І не зарадиш їй.