Коли я читала про ліс –
уявляла галявини вересу.
Як з’ясувалося, я помилялась фатально:
Це місто хронічно хворе на дощ,
починаючи з вересня.
Воно вважає це звичним, буденним…
Вважайте, банальним.
Я вчуся – мчу стрімголов
по затоплених вулицях
Вже котрий рік безуспішно
і недотепно.
Це місто звикло тремтіти і кулитись
У пору осені, коли Дніпро іще теплий.
Це місто дощ не вважає
ні болем, ні кривдою.
Воно спокійно-покірне.
От хоч би й зараз,
Коли мій гарячий, веселий,
безладний південь
Щодень перекочує
кавуни на базарах.
Коли незлетілому в вирій птаству і досі тісно,
Хоча дворів, дротів і дерев вистачає…
Я знаю, що мала би бути вдячна
оцьому місту!
Мені б лише трохи сонця.
І трохи чайок.
Відтак зупинімось на хвильку і порахуєм:
Є сенс, є життя, є дім –
і немає дому.
Я вдячна місту. Але…
я себе не чую.
Бо я – лише чайка.
Тут інші птахи, незнайомі.
Мій настрій
Така тендітна, ніжна, тепла - мов сама весна...
Останнє
- Десь на межі звичайного в Мультімедіа (20.03.24)
- Пробач, безімення... в Пам’яті Юрчика (14.03.24)
- Садівниця (повний текст) в Пісні (12.03.24)
- З Всесвітнім Днем письменника в Новини (03.03.24)
- Так буває: щось насниться в І залишаться - вірші (01.03.24)
- ГЕЙ, ДОЛЕ МОЯ в Пісні (26.02.24)
- Паперові троянди в Пісні (21.02.24)