Як мене палить
цей усмiх вишневого ранку –
Я цих очей,
наче Божої кари, боюсь.
Втративши глузд,
припаду до червоної ранки
Напiвдитячих
тривожно запалених вуст.

 

Я, що смiливо
князiв цiлувала вельможних,
Перед тобою,
немов скам’янiла, стою:
Очi заплющу – i бачу,
як темно й тривожно
З вуст моїх нiжнiсть
у кров переходить твою.

 

Ти ще князiвен
коханням палитимеш стiльки,
Свiтлий мiй княжичу!
Зглянься: уламками стрiл
Брови злетiли
над прiрвою погляду. Тiльки
Мрiї мої вже попадали долу
без крил.

 

Ти ще змужнiєш,
i плодом обiрветься зав’язь.
I не в один, мов у прiрву,
ти кинешся бiй…
Ти ще нап’єшся
кривавого трунку. А зараз
Випий мене!
Тiльки… келих

об землю
не бий.