Я люблю тебе так,
як не сміють любити інші.
Ця любов — не відзнака,
і може, тому страшна.
Вона тільки і знає,
що сліпо родити вірші
І вмирати щовечора,
мов викидатись з вікна.
Це — любов-самогубство,
предтеча того цинізму,
Який струїть тебе
в найсвятішу для тебе мить.
Ми впадем, наче листя —
обоє впадем донизу
У холодні і мертві
долоні німої зими.
Нам недовго страждати —
ця крига печально розтане.
Ми розчинимось в повені,
марно шукаючи дна
І народимось знову,
відчувши у корчах останніх,
Як стрілою травини
крізь нас проростає весна.