Певно тому, що я не змагаюся з вітром,

Він мене любить – більше за всіх птахів.

Він дозволяє брати його палітру

З фарбами листя, світла… Неспішний хід

Скоро мене поверне туди, у гавань

Всіх мореплавців, що знають шляхи вітрів.

Лиш домалюю сухі тонкостеблі трави –

Згадку про землю. Спрагу. І схил гори.

Гавань чекає. В’язкішають рухи пензля.

Вітер зітхає – десь поруч. У снах вітрил.

Дякую, вітре. У мене немає претензій.

Гарний фінал безперечно цікавої гри.

Висохне фарба. Пейзаж посміхнеться хитро:

От і самотність. Безрідність. Колишній дім…

Мабуть, тому я й не буду змагатися з вітром –

Є і нема куди мчати наввиперед з ним.