І поки ми падали, світ опинився – десь.
Десь там, де не варто йому би було опинятись.
Він трохи втомився: було забагато людей
У цій божевільні – на цілу планету – палаті.

 

Він втік потихеньку: ще б пак – ми його не пасли.
Він дико сміявся – цілком невротичний анамнез.
Єдиний нюанс: ми у ньому спокійно жили,
Допоки не стало занадто вже… пахнути нами.

 

Було так кумедно: ось тільки-но біг по траві.
Сміявся. Кохався. Родив. (Чи то був чоловіком?)
Все просто. Все ясно. Сміється оновлений світ.
Іще убезпечений від підглядання крізь вікна.