А замість допінгів – всіх, що існують на світі –
Біло-біло, аж проситься: хоч би трохи чорнила.
Здається, білому – все одно: трохи спалахів літа,
Чи осені, чи зими, тільки б ти – говорила.

 

І навіть коли уже вкрай затерпають пальці,
І навіть коли засинає остання думка.
Ти – мов черговий трамвай. Ти снуєшся між п’яльця.
Ти – провідник. І тобі уже навіть не сумно.

 

Як це – почати? З фіналу усіх трагедій?
І не хотіла, а з білістю поговорила –
Тою, що спить. І зі сну промовляє ледве:
Я відживу. Мені б лиш краплинку чорнила.

 

3.09.08