Остання, найрозмінніша з монет

По мандрах – згаслим сонцем на землі…

Я майже полюбила Інтернет –

Як люблять дощ. Бо в нім не видно сліз.

 

А той, хто взяв і витрусив з міхів

Із непотрібним мотлохом чуттів,

Без жодних слів, без намірів лихих

Давно пішов. Мені здалося – втік.

 

Дощить. І повертає на сумне.

В калюжах – зорі. У калюжах – лід…

Я лиш боюсь, не вистачить мене –

Якраз мене! – на постіль або хліб.

 

З моїх безсонь, розсипаних вночі,

Росте полин. Гіркий і запашний.

В Інеті – тиша. Скайп також мовчить

Укупі з тим, хто винен без вини.

 

Тож – не пристало плакати мені:

Напевно, в нього є що віддавать

За постіль, хліб… За лід і перший сніг,

В якому сліз вже точно не сховать.

19.11.12