06 вересня 2018

МАРЕВО

Друк
Оцінити
(3 голоси)

Подорожній іде. Йому щемить

Минуле – всіма образами.

Він минає мене. І в цю саму мить

Я стаю – оазисом.

Подорожній іде. Він знає: я –

Полуденне мариво.

Я – зелений пейзаж з піском по краях

Під червоними хмарами.

Подорожній іде. Подорожній - іде.

Проходить.

Він не вірить – і правильно – у руде

Ошуканство моєї вроди.

Подорожній іде. Подорожній мовчить

Божевільні стримує руки –

(Не тягніться. Ще зимно буде вночі!) –

Не хоче бути ошуканим.

Подорожній іде. Шепоче: ні.

Хоче вмирати повільно.

Тим більш, усі, хто вірив мені

Обсміюють двір божевільні.

Подорожній іде. Випльовує сміх –

Нехай у піску – вітром.

Я навік ошукала коханців моїх

Блакиттю джерельного світла.

Подорожній іде. Йому – мене –

Не потрібно.

Він хоче уникнути мрій і тенет -

І чинить хибно.

Щоправда, він не знає, що є

Межа ошуканству марева.

Вперше в житті іство моє

Не хоче кликати марно.

Та звичка є звичка:

– Сюди! Сюди!

Ховаю в пісок обличчя.

Я знаю: у мене немає води

Для того, кого я кличу.

Я так і раніше кликала їх –

Водою. Затінком. Листям.

Блакитно-зелені очі мої

Цвіли прохолодно і млисто.

Я всім обіцяла: кому – струмок,

Кому –- закінчення шляху.

Вони так рідко спинялись, немов

Боялися власного страху.

Від цього не гинуть. Стояли живі.

Шепотіли сури Корану.

Червоним піском на цілісінький світ

Мовчало розчарування.

І ночі густим парним молоком

Текли – і течуть до віку.

І вроду я обіцяла стільком –

Не стане піску для ліку.

Я всім стелила зелений шовк

Примарних розмаїв.

А цей – мов не бачив – повз мене йшов

І знав, що мене немає.

Визбирую те, що не випалив жар,

пригадую пахощі ночі –

Та марно. У мене є тільки олжа,

Якої я більше не хочу.

Я знов обіцяю! А що я віддам?

Якого ж це кольору листя?

О так, я згадаю, як пахне вода!

Спинися! Спинися. Спинися…

Подорожній іде. Шукає зими.

Хоча б озирнися!.. Ні разу.

Він минає мене. В цю саму мить

Я справді стаю оазисом.

Березень 1997

Останнє від administrator

Повернутись нагору