Розкажи мені, коте,

про Ковчег у Всесвітнім потопі,

Де твій пращур вусатий об Ноєві терся коліна,

Бо генеза моя дуже дивна: колишня глина

Раптом стала Адамом, на якого з’явився попит.

 

Із тобою простіше: вже був ти м’яким і смугастим,

Коли ребра були ще до одного цілі в Адама,

І Всевишній ще тільки задумав був створення Дами,

Мами довговолосих, що будуть варити й прясти.

 

Смачно їстимуть яблука, винайдуть сік виноградний,

У тодішньому побуті усміх змішають і сльози.

Будуть періодично втрачати всі воїни розум

І коханих вбиватимуть, щоб відплатити за зраду…

 

Мій смугастий товаришу! Взаємопрезирство безмежне.

Ми воюєм віки, та ніхто не здобув перемоги:

Твої родичі вічно улесливо труться об ноги

І дахами гуляють, аби зберегти незалежність.

 

Отже, будь мені спільником,

я ж у душі — напівкішка,

Присмак крові первісний п’янить мене солоно досі…

Залишаю цілунки на твоєму рожевому носі.

Можеш їх уночі передати хазяїну нишком.