Я нині вже заспокоєна
І вчуся потроху мудрості…
Колись я була Артемідиним воїном,
Мене палило багаття внутрішнє,
Хоча я і була лиш маленькою сотою.
А врешті зосталось лиш те, що зовні.
Але ти, зло-язичнику, молився спокою
День у день в своїм капищі модернізованім.
Кого я тільки не брала в спільники,
Щоб тебе вполювать — Афродіту і Гебу, —
Але марно. І тоді я стала світильником,
І поволі вмирала світлом — для тебе.
І полум’ям були очі і губи,
Все тіло впивалося повітрям затруєним…
Я знала, що ти мене не полюбиш,
Бо світло не люблять, ним користуються.
А коли ти відчув, що промені світла
Більше скидаються на полум’яні грати —
То згасив мене подихом ледь помітним
І прекрасну жінку привів до кімнати.
Але їй у тебе було темно й тривожно.
Прозорою кригою маленьких долонь
Вона хотіла річ розпізнати кожну,
І все просила запалити вогонь,
Скаржачись на біль голови і нежить,
Бажаючи вийти з незвичної гри…
Вона збагнула, що ти належиш
Душі світильника, який не горить.
А пам’ять палила кожний твій атом.
Та оскільки ти цінував свободу,
То закинув мене у найдальшу кімнату
І для певності вилив на мене воду.
Не знаю, правило це чи виняток,
Не знаю, вибалки це чи гори,
Але та, що до тебе ходить нині,
На відміну від першої, любить морок.
Ти спокійно живеш — звичайна людина,
Як усі, не любиш північного вітру
І трохи нервуєш у вечірню годину,
Коли в інших будинках спалахує світло.