Колись давно, коли було не треба
Шукати слів і натяків в словах,
Я вміла доторкнутися до неба
І сміла мимохідь поцілувать,
Коли ми не боялися мовчання,
Не боронились сміхом від журби,
Коли я звуком першим і останнім,
Коли жила я піснею в тобі,
Коли я точно знала: ми не граєм,
Ми вміємо мовчати в унісон –
Цей світ був раєм. Нашим спільним раєм.
А день був –день. А я була – Асоль.
Ще не було «можливо…» або «раптом…»,
Ще не було тривог і каяття…
Шкода лише: казкар поставив крапку.
І стало просто казкою життя.