Вiтер п’яно зiтхає
в бiлих кучерях вишень,
розхитавши над ними
сiрi линви дощу…
Я тебе прикохаю,
я тебе приколишу,
I навiк зацiлую,
i уже не пущу.

 

Iз розтулених губ
вилiтає лиш тиша.
I замовкли дерева,
i завмерли свiти…
Не пущу! Я коханням
тебе приколишу,
Та i сам ти вiд мене
вже не схочеш iти.

 

Десь летять твої конi
i вiдзвонює збруя,
Та вiщую очима
тобi долю лиху:
Я тебе прикохаю,
я тебе зацiлую!..
Все одно я єдина
на твоєму шляху.

 

…Вiдхиталися трави,
стежку мiряєш пiший:
Ти покинув мене,
тебе кинув твiй кiнь.
А було ж – пам’ятаєш? –
– Я тебе приколишу!
Я тебе зацiлую!..
Як же спогади?
– Кинь.