06 грудня 2021

Ще вiд часiв найпершого поета

Друк
Оцінити
(1 голос)

Ще вiд часiв найпершого поета,
Що сонце стяг за променi до нiг,
Так повелося: з слiв плетуть тенета,
А iнодi пiснi трапляють в них.
Стається це раптово i миттєво –
Ось так, цiлунком виглушивши крик,
Обвився змiй навколо стану Єви
I поглядом смарагдовим пропiк.
I хоч звiдтодi хлiб їмо не прiсний,
А солений ропою iз чола, –
Людина починає жити з пiснi,
I пiсня ж – доказ, що вона – була.
Вона простує пiснею, мов полем,
Крiзь все життя, чекаючи стради,
I пiснею ж вiддихується з болем,
Коли її зацiджують “пiд дих”.
А потiм – далi, далi, аж до краю,
У безвiсть переходячи крiзь днi…
Людина не вмирає, а змовкає,
Останню ноту кинувши в зенiт.

Останнє від administrator

Повернутись нагору