1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>

Mare Amoris (Морю, з любов’ю) (16)

Море… Воно приходить майже щоночі. І я впевнена: точно знаю, чому. Я сумую за ним. А йому, напевно, бракує тієї часточки любові, яку дарую я. Просто - вочевидь не одні попередні відвідини цього світу відбувалися саме там. Там, де я дійсно щаслива – попри будь що. Безумовно. Безпитально. Вдячно. Я знаю, люди марять горами. Люди марять океаном. Я не марю. Я точно знаю: мій таврійський степ завжди готовий підставити долоні безмежного простору, неба і – моря.

Нема. Не треба. Бачиш? Все так просто,
Немовби їсти синій виноград,
Немов переживать хворобу росту,
Де все – вперед, і хоч би крок – назад.

Нема. Не треба. Вихололі сходи.
Докір сумління – може, восени.
А на тепер – наворожить погоди,
В яку немає жодної вини.

І так – летиш. Тепла – легенькі схлипи.
Вогню й роси – та не для боязких.
І ти не схибив. І ніхто не схибив.
І не навчився їстоньки з руки.

Відтак – вогонь, що стерпить і закреслить,
І море, що і дасть, і відбере…
І лиш триває безсумління чесне
Та перше листя падає з дерев.

Серпень 2008

Я залатаю пустку
Спогадом і чеканням.
Море мене відпустить,
Як відпускає камінь.

Як відпускає мушлі
І кольорові скельця:
Пустить – але не душу.
Душі живуть у шельфі.

Душі – немов дельфіни:
Берег – і вже по тому
Тільки мережка піни,
Біла на золотому.

Вервицю днів до червня
Перенизати мушу…
Море мене поверне.
Як повертає мушлі.

 2.09.08

Сторінка 2 з 2