1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>

Пам’ять козацького степу (25)

Одвічний Степ пам’ятає багато чого. У його долонях зроджувалися і зникали цілі народи. Якби він міг говорити - годі було б шукати кращого підручника з історії рідної землі. Втім - він таки говорить. З тим, хто хоче його почути. І озивається пам’яттю давно минулих подій, колишньої звитяги і слави. І коли я торкаюся босоніж духмяних степових трав - немов би чую його голос. І голос той розповідає мені те, що я відчуваю відколи себе пам’ятаю - серцем і пульсацією крові. І лицарі нашого минулого для мене - майже реальність. Тому я й намагаюся зловити саме тут дароване Господом Слово. Чи ж вдається - судити вам. Я просто - ділюся тим, чим зі мною так щедро ділиться мій Степ. 

…Ті, що мені обіцяли колись, Сонячні дні, перестояні ночі, Руки, вуста і смарагдові очі – Власністю іншої вже відійшли.   Ні, я не те щоб шкодую і сню, Ні. Я не те щоб сміюся чи плачу. Просто – мені обіцяли. І значить, Кажучи коротко, гнали фігню.   Ні, я не те щоб чекала чогось, Ні, яне те щоб комусь співчувала…
Трохи б надпити Степу… Вам там у ньому – легко: Вам – і світання теплі, І молоді лелеки.   Встояний мед повітря. От і нема дилеми: Кожній краплині вільно Дихається окремо.   Тут же – дерева, віти Скупчилися юрбою… Легко вам говорити: – Дівчинко, будь собою! Липень 2007