1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>

Сонцетяжіння (22)

Важка рука лягає на плече —Так тільки час нагадує про себе,Народжуючи з пам’яти потребуРидати тяжко, мов віолончель   І схлипувать без жодної сльози,І бачити, як мляво плинуть рукиВ солоному дощі брунатних звуківІз призвуком останньої грози,   І знати, що дощі вмирають теж,Що музиканти втомлено змовкають,Що Одісей покине Навсікаю,Бо Пенелопа в пам’ять проросте
Вуста набрякають криком.Вуста готові розкриться.Так марить іконним ликомВідлучений від церквиці.   Свідомість готує втечу.Чекально чорніє Голгота.Юродивий юний вечірНесе на плечі скорботу.   Ти тупцяєш в порохняві.Ти чуєш запах живиці.Плече підставляєш мляво,Скорившись кармічній звичці…   Лишаєш хлібину калікам,Не маючи часу помітить,Що замість безтямного крикуШепочеш смиренну молитву.