1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>

Мелодія вічних прощань (32)

Я набираю номер твій —І знов мовчу. Німе чекання…Та ти між тисячі завійУпізнаєш моє мовчання.   Не маю сил, не знаю слів,Я просто слухаю твій подих,Мовчу. А ти і поготів.Немов би сходимо по сходах:   Вже зовсім близько я і ти…Але стіна ламає крила.І до жаданої метиОдин лиш крок зробить несила.
Вар’ятство. Збочення. Чаклунство.Зміїний свист чужих очей.Історія смішного людстваМені впивається в плече   Тваринним покликом до крові,Первісним криком таїни.Без знаку, шепоту і слова,Без поділу на “нас” і “них”,   Без жодного проекту думки,Нечутним криком по гіллюШукає звабний сміх чаклункиДорогу в затінок “люблю”.   І тільки потім буде кода,Що вжалить з швидкістю змії,Як спалить твій гарячий подихОстанні сумніви мої.