1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>

Мелодія вічних прощань (22)

Я завмерла портретомНа синьому тлі,Брів розламаним злетомВідбилася в склі.Самота моя — туя —Як дзвенять кришталі! —Спить, допоки існуюСном безглуздим землі.   Розіп’ята на вітріОстаннім листком,Знаю слово нехитре —Ні крапок, ні ком —Раз у раз заклинаннямЙого шепочуБезбажально, безжально,Нечутно, нечу…   Так лишу непочутимВ повітрі — не жаль:Не бальзам, не отрута —Мінливий кришталь.Самотою моєюДзвенить і дзвенить:— Зачекай! Що для Геї?Лиш мить, тільки…
Приходь в степи мого тепла,Заходь в дзвіницю мого тіла.Моя душа — дощем стекла,Твоя — у вирій відлетіла.Тебе поглинув синій день,Розтертий з вибитим асфальтом.Затерплим вигуком “Ти де?”,Напіввідтвореним у смальті,Дзвінок гойдається в дротах.Але в тобі, немов у гроті,Живе химерна самота,Залюблена в свою самотність,І незагойний теплий сум.Чому твій погляд знов холоне?…Ну хочеш, душу принесу —Трьома краплинами в долоні?