1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>

Мелодія вічних прощань (58)

16.05.22

Гість

Коли зоряний вечірв білостінну гаваньприпливе під вітрилом ковдри,Він похилить втомлені плечідо затишку лави,де чатує чубатий спочинок недовгий.   Встане вночі, мов сновида…По хатині, вікнами латаній,горошинами котяться зорі.Туманом піде.І ще довго-довго палатимена вустах гіркуватий морок.   Серце в долоні зважить,Чару сонця за таліюперехилить на зелену стежину…— Світла моя! — скаже —не шукай мене у конваліях,я більше люблю жоржини.
На небі з квіту черешень кохаються наші тіні. Безсилі схлипи оркестру, подібні до музики снів, уже замовкають. Врешті лишається смуток синій: це небо, мов знак протесту, крізь квіти кричить мені,   Що тіні — лише омана, реалії наші — самотні, між нами — пристойна відстань пристойної довжини. Ти, в принципі, маєш кохану, вона з тобою сьогодні, І буде так років…
Сторінка 1 з 2