Білим по білому – губиться в далині.
Білим на біле ляга в ковилу засторога.
Що не стібок – трохи світлі і ледь сумні,
Виповідають мені рушники дорогу.
Але шукати – речено по межі
Фарб і вагань. Кольорів і благань корогви.
Маки цвітуть. А між ними ростуть чужі,
Вітром принесені квіти у льон потроху.
Поки цвітуть – то немовби й не йшли здаля.
Мов народились і тут випивали землю.
Стало зеленим на тім полотні гілля.
Квіти вцвіли у рожеве й брунатно-темне.
Більшало цвіту – бо час іще той садівник.
Нитка у барви вростала й лягала легко.
Скільки прибилося! Кажете, слід той вже зник?
Білим по чорному стлався лише лелека.
Далі – простіш. Цілувалася з пилом кров.
Все проминало, окрім землі на могилах.
На полотно нитка лягала тавром
Тих, хто чекав, і хто втратив, і зрікся милих.
Голка не спить. Вона чує сурму здаля.
Пальці мовчать. Межи п’яльця всотався вітер.
От і рушник. І червоне на нім гілля.
Дихають квіти. І листя – чорніє між квітів.
11. 06. 09