Акація, мамо! Так сумно на слід облітає!
Так біло цілує твої невидющі сліди.
А людно як, людно! Народу – неначе в Китаї.
Ніхто й не розчує твоєї дзвінкої ходи.
Акація, мамо! Ну що нам з тобою робити?
Буває, що й сумно. Минеться. На те не зважай.
Чого ж то сумує в вишневих очах твоїх літо?
О, мамо! І смутку повинна десь бути межа.
Акація, мамо! Акація юністю пахне.
Несхрещених колій посріблені стебла лягли.
У снах ти ще й досі ні-ні – та й поглянеш на захід,
І скрешуть колеса до іскор шматочки імли.
Акація, мамо! То, може, балкон причинити?
Акація пахне. Не спиться. Запівніч давно.
Зануришся в кетяги. Станеш. Послухаєш вітер.
І спогади шумом нечутно злетять під вікно.