Це ж треба – таке непокірне волосся,
Такий присмерковий несонячний усміх.
І очі зелені приховують осінь
На самому денці морозяним хрустом –
Немовби прибілені інієм трави,
Немовби крижинки в воді при порозі...
Напевно, я знову – вже вкотре – неправа:
Молюсь і молюсь твоїй темній дорозі –
Хай трохи простелеться, трохи заверне,
Ледь схибить – бо світ же достатньо широкий, –
Мине перелоги, приступить до терня...
А там вже – і я. За якихось півкроку.
З водою в криниці. Із хлібом у печі.
З легким замовлянням на всі твої болі...
Дарма, що я знаю: ти підеш надвечір
Коротким дощем над поораним полем.
12.06.05