Ну і нарешті – те, що і так відомо:
Трави – зелені. Небо – блакитне. Земля – червона.
Лиш не забудь. Зупинись на порозі дому.
Грудочку тої руди притисни до скроні.
Потім – тікати в тіні, дедалі довші.
Тихо себе ховати помежи квіти...
Раптом та й буде диво, та й буде дощик.
Сполохне благодаттю – і ти навчишся родити.
Станеш... ну, хай не лавром, хоча б – горіхом,
Тихо покотишся далі, і хтось підніме.
І понесе далеко... Ну, от і втіха.
От і втекла нарешті. Минулась – мимо.
Тільки – куди стежина раптом звернула?
Тільки – земля червона. Земля знайома.
Той подорожній тебе у кишені тулить...
Хай ти давно порожня. Зате ти – вдома.
27.05.06