Наталко! Талочко! Натале!
Чи талий сніг, а чи потала,
Чи річка таль, чи спів металу,
Чи задзвеніла, чи розтала.
Чи розлилася крівця ала,
А чи На –талії твоїй
Спокусливо обвився змій?
Наталко! Талечко! Сестричко!
Дзвінкий струмок, бурхлива річка,
Щось від солодкої порічки,
Щось від самотньої смерічки…
Прийми вітання від Марічки
І пригадай на самоті,
Як нас гойдали золоті,
Разом веселі і сумні
Далекого дитинства дні.
Наталко! Талечко! З тобою
Ми упивалися журбою.
Чому? Ми знаємо обоє,
Не говорімо між собою,
Лиш не здаваймося без бою
В полон до спогадів своїх:
Вони – чи не найбільше з лих.
Ми надто кличем незабутнє.
Наталко! Талочко! Чи знаєш? –
Ще містом бігають трамваї
Я ще цьому належу раю,
Де забуття переживає
Усе, що тільки серце крає,
Але мене вже журно кличе
Дитинства нашого обличчя
У той медовий дивосвіт,
Де трави пахнуть степові.
Наталко! Талочко! Ще буде
І смуток тихий, і облуда,
Пробиті спогадами груди,
Всі наші примхи непідсудні.
І хай бабуні слово мудре
Поверне нас в зелене листя,
Де ми були наївні й чисті,
Де навіть в сповитку імли
Ми ще щасливими були.
Січень 1996