Пошматована ніч
розлетілась на тисячі скалок
Не зібрати – хоч плач –
у колишні сузір’я зірки
Буде подруга нині
в тутешніх ставкових русалок
Ну а ти забувай.
І за мною журитися кинь
Не приходь до води –
мої сестри тебе залоскочуть
Не приходь до води –
я не варта твоєї жури
Але як же я – Господи! –
знову побачити хочу
Твоє сонячне тіло, –
аж млосний зривається крик
Втім, я маю тобі
заплатити за болісну ніжність
Цілим плесом води,
що сховає і смуток, і біль
Не сумуй. Залишайся. Іду.
Твоє щастя колишнє.
Пошматовану ніч
залишаю на згадку тобі
1997