Це було так реально – кохатися в травах,
Жадібно цілуватись і позбуватись тривог,
Тепло і сонно брести, забуваючи справи,
Берегом сну, де нас врешті лишили удвох.
Мовби нам янголи стежку шовкову стелять.
Мовби усі берегині – обабіч нас...
Впасти у зливу, забігти в найближчий ґанделик,
Пити і пити, не чуючи смаку вина.
Це напливало марою – і напівтонами.
Так опливають лиш сни – мов опали – в очах...
І розчиняється все, що стояло між нами
Весь цей самотній, сирітський нелюблений час.
23.06.05