Зорі облітають пелюстками:
Яблуні у Всесвіті цвїтуть...
Мов у воду, кинутий у пам’ять
Камінь снів звиває в кола суть.
Зорі з неба падають, мов з саду –
Смертниці... Хроносе, зупини!...
Мовби тиражуючи Касандру,
Падають зневіреним у сни
І до ранку марно прорікають.
Протечуть крізь пальці – і тоді
Ранок, нерозкаяний, мов Каїн,
Кров із пальців змиє у воді.
І крізь день заземлений, аж житній,
Хтось хіба подумає невлад:
Чи відзорепадило у квітні,
Чи у серпні виплакався сад.
1993