Тобі гірчить тепло моїх ожин.
Тобі тремтять і мерзнуть пальці босі.
Лишень прошу, нічого не кажи:
В тобі вже – осінь.
Вона в тобі – задумана в “колись”.
В ній вимерзлі птахи заночували.
Немов найтонший прянощ, перший лист
Вплітається в багряні карнавали...
Тобі мрячить феєрія дощу
І тоскно плаче аріозо вітру,
І хочеться тепла. І я мовчу,
Мов по блакиті вирізьблені віти, –
Бо так люблю оцю прозору стинь,
В якій бринить настояна утома,
Мінор і обіцянка самоти –
Брунатної на чорно-золотому.
6. 11. 02