Скажи, а ми таки – були?

Ми не примарилися світу –

Двома прозріннями імли

На грані виродження світла.

 

 Мені здається – наче, так.

Мені ввижаємося – щастям.

А цей ось опівнічний птах,

Що дихає тривожно й часто,

 

Мені говорить: все забудь.

Він каже: все майнуло в сутінь.

Співає: випиту добу

З безодні неба – не вернути.

 

Я знаю: так воно і є.

Я розумію: сльози – роси…

А світ мені перестає

Стелити трави в ноги босі.

 

А світ – він колеться чомусь.

А вітер – порохом між вії.

Мені здається, що – німу

Ти вже згадати не зумієш.

 

Тому – співатиму. А ти,

Дарма що я Орфей ніякий,

Зумій на голос мій прийти

Хоч уві сні – непевним знаком.

20.07.12