Подорожній іде. Йому щемить
Минуле – всіма образами.
Він минає мене. І в цю саму мить
Я стаю – оазисом.
Подорожній іде. Він знає: я –
Полуденне мариво.
Я – зелений пейзаж з піском по краях
Під червоними хмарами.
Подорожній іде. Подорожній - іде.
Проходить.
Він не вірить – і правильно – у руде
Ошуканство моєї вроди.
Подорожній іде. Подорожній мовчить
Божевільні стримує руки –
(Не тягніться. Ще зимно буде вночі!) –
Не хоче бути ошуканим.
Подорожній іде. Шепоче: ні.
Хоче вмирати повільно.
Тим більш, усі, хто вірив мені
Обсміюють двір божевільні.
Подорожній іде. Випльовує сміх –
Нехай у піску – вітром.
Я навік ошукала коханців моїх
Блакиттю джерельного світла.
Подорожній іде. Йому – мене –
Не потрібно.
Він хоче уникнути мрій і тенет -
І чинить хибно.
Щоправда, він не знає, що є
Межа ошуканству марева.
Вперше в житті іство моє
Не хоче кликати марно.
Та звичка є звичка:
– Сюди! Сюди!
Ховаю в пісок обличчя.
Я знаю: у мене немає води
Для того, кого я кличу.
Я так і раніше кликала їх –
Водою. Затінком. Листям.
Блакитно-зелені очі мої
Цвіли прохолодно і млисто.
Я всім обіцяла: кому – струмок,
Кому –- закінчення шляху.
Вони так рідко спинялись, немов
Боялися власного страху.
Від цього не гинуть. Стояли живі.
Шепотіли сури Корану.
Червоним піском на цілісінький світ
Мовчало розчарування.
І ночі густим парним молоком
Текли – і течуть до віку.
І вроду я обіцяла стільком –
Не стане піску для ліку.
Я всім стелила зелений шовк
Примарних розмаїв.
А цей – мов не бачив – повз мене йшов
І знав, що мене немає.
Визбирую те, що не випалив жар,
пригадую пахощі ночі –
Та марно. У мене є тільки олжа,
Якої я більше не хочу.
Я знов обіцяю! А що я віддам?
Якого ж це кольору листя?
О так, я згадаю, як пахне вода!
Спинися! Спинися. Спинися…
Подорожній іде. Шукає зими.
Хоча б озирнися!.. Ні разу.
Він минає мене. В цю саму мить
Я справді стаю оазисом.
Березень 1997