А я й забула: у тебе інша кохана.

Я, правда, ближча за неї

на кілька тисяч дощів…

А ти й не бачиш,

як я божевільно тану,

Упавши сном крізь зіниці

на дно твоєї душі.

Вона й не знає,

наскільки глибоко в тебе

Вросло зміїне коріння

моїх усміхнених снів.

Тебе дратує

листів розпачливий щебет,

Бракує мого цілунку,

аби промовити: “ні”.

А ти й не вмієш

легку прогнати оману, —

Ні рук обвитих одняти,

ні вуст перервати стин…

А я й забула:

у тебе інша кохана.

Тепер згадалось.

То може, згадаєш ти?