Аби ж то щоразу курган, де зупинилося серце –
Певно, земельні ресурси цього би не втримали
Аби щораз одружитись з тією, що напоїла з відерця –
Жінки б давно поховали. І насадили примули.
Аби хоч місяць жити так, як від тебе чекали –
Напевно, ти би комусь догодив, на тебе несхожому.
Фішка у тім, що просто жити – було замало.
Тому ти просто став перехожим між перехожими.
Ти грав у піжмурки. Талановито й невимушено.
Ти тихо млів, коли всі – через тебе – бісилися.
А щодо того, що ти насправді був… трішки іншим…
Ну, сіяли соняшник, але з прицілом до силосу.
От тільки… гарячої крові зловити темряву
Її пульсації ледь відчути залишки
Усі ці лови допоки так і лишились даремними.
Ніхто не ходить тими шляхами козацькими.
А тільки всі вони воду хлебчуть при березі –
Оті брати наші, з котрими маєм випити.
Є ти. Є Хортиця. І дотліває десь там Америка.
І ще – десь там, у Валгалі, регочуть вікінги.
Ну й хрін з ним, що не всі померли у герці.
Братику! Рани я й земля відцілуємо.
А щодо курганів, де зупинилося серце…
Об них мудаки спіткнуться. Усе. Алілуя.
18.08.2010