Певно тому, що я не змагаюся з вітром,
Він мене любить – більше за всіх птахів.
Він дозволяє брати його палітру
З фарбами листя, світла… Неспішний хід
Скоро мене поверне туди, у гавань
Всіх мореплавців, що знають шляхи вітрів.
Лиш домалюю сухі тонкостеблі трави –
Згадку про землю. Спрагу. І схил гори.
Гавань чекає. В’язкішають рухи пензля.
Вітер зітхає – десь поруч. У снах вітрил.
Дякую, вітре. У мене немає претензій.
Гарний фінал безперечно цікавої гри.
Висохне фарба. Пейзаж посміхнеться хитро:
От і самотність. Безрідність. Колишній дім…
Мабуть, тому я й не буду змагатися з вітром –
Є і нема куди мчати наввиперед з ним.