Так, блукаючи світом, ти вийшов на стежку дощу.
І заплаканий світ розлетівся на безліч друзок.
І під зливою сниться безлистому цьому кущу,
Як колись він ще цвів. І тоді називався – бузок.
Ти ці схлипи ловив і краплини на сіль тестував:
Все здавалося, плач долинає з осінніх небес.
Ти не знав, що в очах безнадія туман завива
У зелених очах, що на дні приховали тебе.
Ця стежина мине. Але скільки ще кроків по ній?
І лиш голочка в серці нарешті підкаже, де шлях.
Соромливий бузок на моєму цвіте полотні.
Я вже маю, чим шлях від розлуки тобі простелять.
18.02.09