Дзвінкого дня натомлене плече
Уже під тягарем тремтить зрадливо
Я видовжено п’ю з твоїх очей
Настояне на усміхові диво –
Цей спогад твій із відзвуком жалю
За нашим теплим сіном незім’ятим
За тим, що тричі замкнено на ключ –
Із журавлів, на небі розіп’ятих
Дощі зродили розсипом рясним
Всю землю затопивши аж по вирій
Не смій мені вертатися у сни
Мов у свою покинуту квартиру
Вже маєм інше житло – я і ти
А сни стоять порожні. Ані руху.
Закинуті, вологі від сльоти
У них давно нема живого духу.