На небі з квіту черешень

кохаються наші тіні.

Безсилі схлипи оркестру,

подібні до музики снів,

уже замовкають. Врешті

лишається смуток синій:

це небо, мов знак протесту,

крізь квіти кричить мені,

 

Що тіні — лише омана,

реалії наші — самотні,

між нами — пристойна відстань

пристойної довжини.

Ти, в принципі, маєш кохану,

вона з тобою сьогодні,

І буде так років двісті,

а решта — стривожені сни.

 

Та тіні сплітаються знову,

повітря тремтить жагуче,

рожеві квіти цілунків

яріють на цілу весну.

І що там лежить в основі —

трава, що пробилась на кручі,

помилка в розрахунках

чи дивні візії сну —

 

Мені нецікаво зовсім.

Десь там, на черешневім небі, —

постійне повторення ночі,

Єдиної нашої гри.

У тіні твої волосся —

точнісінько як у тебе.

І, певно, ті ж самі очі

(на жаль, не видно) вгорі.

 

Не платить солідної суми

неспійманий на гарячому.

Спокійна твоя дружина,

бо, бачиш, йдеться про те:

про що б ми з тобою не думали,

чого б ми у снах не бачили, —

це — тіні, лиш наші тіні.

І просто — черешня цвіте.