Ну от і ніч. Стоятиме на чатах.

У всіх ночей – свої жнива і ниви.

Я думала: навчилася втрачати.

На жаль, цього навчитись неможливо.

 

У сполохах непевних світанкових

Майбутній день вечірні бачить жорна…

Так неможливо звикнути до крові –

Ні до своєї, ані до чужої.

 

Вона була – і буде – завжди – раптом,

Хай хоч мільярдно згадувана всує.

Пізнаєш – густину. І смак. І запах.

Але нікого це не порятує.

 

І нам здається: фатум – це до інших.

Ми твердимо: нехай пребуде тиша.

Що Мойри? Їх достатньо. Навіть більше.

Шкода, що із Касандрами складніше.

 

 Вони речуть – натомість сміх і кпини.

Вони кричать. Вони волають врешті:

—    До вінця світу лишилась краплина!!!

Регоче натовп. Натовп їсть черешні.

 

А далі – ніч. Як речено – зажинки.

І сардонічний сміх ковтає фатум:

Касандра, Мойри… Жінка – завжди жінка.

Скінчить роботу – і лягає спати.

 

А далі – чи прокатить, чи прокотить.

Здолавши ніч, прокинеться пташина.

І знову світ народиться укотре

З загубленої Богом горошини.

19.11.12