Коли синє звучання прокинеться
в струнах твоїх, –
Наче терпко повіяло синім
ожиновим вітром –
То опинишся ти по коліна
в закляклій траві,
Що останніми спазмами ловить
осіннє повітря.
Коли стануть круг тебе, мов варта,
чиїсь голоси,
Коли іскрами бризне, мов ватра,
стривожена пам’ять, –
Ти впадеш, мов у безвість, в цю темну
ожинову синь,
Деручи на лахміття байдуже
безпам’ятне рам’я.
І розступиться безвість. І вклякне.
І мури падуть.
І на мить скам’янієш. І кров твоя
вдарить на сполох:
Ти тут був. Ти пішов. Ти був певен:
долаєш біду.
Ти ішов уперед, утрьохсоте
змикаючи коло.
І стояли тобі обітовані зорі
в очах.
До невидимих струн прикипали
стривожені руки.
І густів за тобою твій темноожиновий
час,
Проростаючи в осінь до першого
синього звуку.
2001 – 7.08.03