1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>
27 серпня 2016

Мотиви України в творчому доробку української поетеси Марини Брацило

Для використання при проведенні в школах

Першого уроку 1 вересня 2016 року на тему:

«Від проголошення Незалежності до нової України»

Марина БРАЦИЛО

ХОРТИЦЯ

Я не молюсь. Я зроду тут живу 

В зеленому, дзвiнкому пантеонi. 

В сторiччями цiлованих долонях 

Я кроками розхитую траву. 

Щороку, як весна розкриє браму, 

Над нею свiтло тьмарять журавлi. 

Iх стiльки припадало до землi, 

Що вся вона вцiлована сльозами.

 

Яке над нею осiянне плесо, 

Якi у серцi спалахи сторiч! 

У пам’ятi – iконостас облич, 

Я єсмь сама ця пам’ять безтiлеса. 

Та не чекайте смутку чи жалю – 

Я iнша суть, не Божа благодать, 

Не знаю слiв, не вмiю сумувать, 

Один лиш спогад здавна я люблю:

 

Вони все тi ж, хоч як Земля старi, 

Та тiльки боронити нас не вiльнi, 

I все-таки, лиш душi їхнi виннi, 

Що скелi оживають на Днiпрi. 

Потомляться – їм душу дам нову, 

I хай затиснуть грудочку у жменi, 

Хай в чужинi помоляться за мене… 

Я не молюсь. Я зроду тут живу.

 *****

Роде мій

Змок подiл в росi – то мала бiда, 

Змiєм кiнь тремтить в поводу – 

Я босонiж в гостину до прадiда, 

Приминаючи трави, йду.

Ще не видно, за балкою сховано, 

Ось яруга, iще одна – 

I постане вiтром будована, 

Роду нашого купина.

Ледь гiрчить повiтря, порушене 

Теплим присмаком ковили. 

Накривають столи пiд грушами, 

Чути гамiр: злетiлись орли.

Тi, хто вижив в вiках i незгаданi, 

Iх не десять i навiть не сто… 

Крок прискорюю, кваплюсь, 

аж падаю,– 

А мене не чекає нiхто.

То ж не мною степи розпроданi 

I промiнянi на земне,– 

Не сiдай же без мене, роде мiй, 

Зачекай хвилинку мене…

1994

 *****

Десятикласникам 1941-го

Здрастуй, ровеснику!

 Ти розчинився у квітах.

Це ж так давно 

твоє тіло горнулось до них.

Маки лилися

 із вуст у долоні весни

перші прогалини

 темні фарбуючи в літо.

 

Здрастуй, ровеснику!

Як ти любив теплу землю,

як  до неї припав,

 коли небо хиталось, мов дзвін.

Крик останній до неї

й до неї останній уклін…

Як до неї припав!

І лишилась розкритою тема

 

На півстоліття.

 А далі за давністю літ

Я записала тебе 

у діди сивочолі…

Вибач,  я знаю: 

тобою залишений слід

Риска між датами -

Вічністю замкнена в  коло. 

1996

 

*****

За блакитною горою 

День новий встає… 

Оберегiв вiчних троє 

В нас з тобою є:

 

Перший – голуб, другий – сокiл 

У височинi, 

I закоханий неспокiй 

Нам – тобi й менi.

 

В нас холоднi днi i ночi, 

Спiльний мед пicень… 

Кожен з нас живе, як схоче. 

Так минає все.

 

Та менi й на смертнiй тризнi 

Треба, як живiй: 

Пiсня матерi. Вiтчизна. 

I цiлунок твiй.

1994

*****

Поклик

Поворожили зорі над тобою –

Ще, мабуть, у колисці ти лежав…

Синашу мій, козаче мій, мій вою!

В волоссі – сонце з пахощами трав.

І навіть в чубі віє непокора.

І пісня ж так і рветься у степи!

Там, за горами, кінь росте. Вже скоро.

Вже скоро, синку. Вітру не схопить.

 

А ти іще і сам того не тямиш,

Ти ще міський – від чуба до штанців,

До вулиць і авто…

                            – Дивися, мамо,

Там вершник в небі! Я мовчу. Засів –

 

Той, з правіків, дає вже перші сходи,

Такі вже сильні, хоч іще малі.

Це ж зерна ще нема. А як зародить,

Як схилиться колосся до землі!

 

Ген, коні протоптали там, між вії,

Чи Чорний, чи Чумацький світлий шлях…

І тільки ковила на дні сивіє

В темновишневих сонячних очах.

1994

*****

Гуляйпольцям

Земляки мої! Братчики! Діти землі –

Од колиски й довіку напоєні степом.

До мого джерела незагоєний слід

На якому кульбаби гойдаються теплі.

 

 

Ви, що теплим корінням натруджених рук 

І розгонистим кроком — вростаєте в поле..

Я не гратиму в кимось придуману гру,

Я не вмію соромитись братства і долі —

 

Вас, що далі Поліг не бували ніде 

(Ну хіба що на трохи. І зразу — додому),

І навряд чи ви речники «свіжих ідей».

І навряд чи — народ. І навряд чи — свідомі.

 

Але ви од землі, мов міфічний Антей,

Берете свою силу — як терен, як трави —

 Здичавілі нащадки козацьких дітей,

Здичавіле пагіння колишньої слави.

 

Цей розкрилений стан. Ця незрушність плеча.

 Ця любов до пшениць, виднокруга і коней. 

Ця сваволя. І ця безнадія в очах.

Це тавро неминучості — змалку й до скону.

 

І у цій безнадії — я ваша сестра,

Я приймаю ваш біль, підсвідомо-незрячий.

Де остання верба, наче казка, стара

Над змілілим ставком, нахиляючись, плаче —

 

Земляки мої ! Хай -— і такими , як є,

Я приймаю вас. Сумніву — тіні не знайдеш...

Я приймаю ваш біль. Але серце моє

 Видивляється в вас чи то Гонту, чи Байду.

 

Ці слова кострубаті, горілка і хліб —

Гіркувате причастя поламаних стебел... 

Земляки мої! Братчики! Діти землі —

Од колиски й довіку напоєні степом.

2000

*****

За чиїсь первородні гріхи 

По раменах вицьвьохкує кара: 

Я родитиму потурнаків, 

Виростатимуть з них яничари. 

І помчить стоголоса мара, 

Почвалають сліпими степами 

Котивітер, Незнайжура, 

Випийкровй та Витопчипам’ять.

 

І проситимуть груди меча — 

За народження плати “по-свійськи”. 

Гвалтуватимуть наших дівчат, 

Щоб з прокльонами множити військо. 

А коли понасвистує рак 

Вітру й волі — радітимуть з нами 

Котивітер, Незнайжура, 

Випийкрові та Витопчипам’ять.

 

І засіють у землю ножі, 

І зросте з них кривава розпука, 

Бо давно уже діти чужі 

Спородили не наших онуків. 

— Ой, синочки! Неправедна гра! 

— Ваше горе,— відказують,— мамо,— 

Котивітер. Незнайжура, 

Випийкрові та Витопчипам’ять.

1996

*****

ПОМАРАНЧЕВА  ЗИМА

 

І.

Ця осінь билася сама –

Мов Дон-Кіхот із Ла-Манчі.

По тім постала зима

Кольору помаранчі,

Яка смакує мені:

Прозорий сонячний хрумкіт –

Так соком бризкає сніг,

Торкаючись

обладунків.

 

Хто буде знати її,

Навік постане – собою:

Георгій і Михаїл.

Спис. Щит. Покликання зброї…

І потім тиша – німа.

Хіба що колір – і небо.

Помаранчева зима.

Для всіх. Хто вірить. У неї.

 

ІІ.

Брати мої сьогодні не сплять –

Не знаю, хто спатиме нині.

Я знаю: сонце наших багать

Кольору Києва і України.

Відтак – не ніч. Не сон. Не пітьма:

На білім снігу – сонячні плями.

Руда. Червона. Світла зима –

Помаранчева – 

За нас.

І – з нами.

 

ІІІ.Я знаю: сьогодні

ви

також

не спите – 

Так має бути. Бо ж серце – стукає.

Нашим жінкам шкода сьогодні чужих дітей,

Що мерзнуть, ошукані.

Може, хтось і воліє їх – сонними, п’яними,

Нездатними жити…

Наші жінки готові їх народити наново – 

Власними дітьми…

 

І так минеться. І буде знов

Усе – як має. І як призначено.

Ми нині п’ємо немов вино

Цю зиму кольору помаранчі.

2004

*****

Постнезалежне

От чого навчилася – чекати.

Час – він той ще вчитель, і хороший…

Вмію працювати без оплати.

Вмію познущатися – за гроші.

 

Непогані мала тренажери –

Щоб не розслаблятися вже точно.

А в партнерах – хоч кричи – стажери.

А начальством – хоч помри – заочник.

 

Далі – хочеш плач, а хочеш – смійся.

Далі – по життю, видать, судилось:

Щойно обживешся на обійсті –

На постій приб’ється полк служивих.

 

Те премудре, а оте – пихате.

Є завжди й оте, яке все знає…

А по тому – хоч тікай із хати:

Кожне із путівкою до раю.

 

Друга би втекла – а я привикла.

Я до того ставлюсь як до праці:

Ну, буває – заплювали вікна,

Ну, бува – нагидили у таці.

 

Скільки їх уже – по нашій хаті!

Загуло – не лишилося сліду…

Ну, помити. Ну, позамітати.

Ну, позатирати мальовидла…

 

Все – те саме. Звичність круговерті.

Із цвітіння – в яблука налиті.

Плюнути услід. І розітерти.

І укотре хату побілити.

 

І на ранок втішитися: чисто –

Наче на Великдень. От і свято…

Люди добрі! Може. Час навчитись

Ввечері ворота зачиняти?

 24.08.12

*****

Воля згинула

 

Воля згинула – смертю наглою.

Навіть свічку ту – де поставить?

Вікна – настіж. А душі – наглухо.

Жаль, на душах немає ставень.

 

Причинили би. Причаїлись.

Примудрилися – пережити

І прокинутись – не чиїмись,

Не останнім окрайцем житнім.

 

Дотерпіли би. Домовчали.

Перетліли – безглуздим глумом,

Утоливши усі печалі

Тих, кому і без нас не сумно.

 

Відхрестилися б – в нас же діти!

Відмолилися б – по каплицях.

Тільки – людоньки! Як же – жити?

Є порода. Немає криці.

 

Що кричати – немов у вату.

На майбутнє – немає креслень.

Ми ж не птахи – зазимувати

І вернути у теплу весну

 

Розщебетаною юрбою

В ніби-звичність і ніби-спокій…

Люди, згляньтеся над собою!

Ви ж – живі! Ну принаймні – поки.

17.08.12

*****

Сотник

Веде корогва од мого порогу.

Кричить пташина на старому грабі.

Мій сотнику! Тобі курить дорога

І кураї підморгують обабіч.

 

Вуст усміх і сьогодні не прочинить

(а нині він і справді ні до чого)…

Ти цілував мене лише очима,

І словом не торкаючись чужого.

 

Час бризкає, мов молоко в подійник.

І тіні, що заклякли при порозі,

Ніяк не можуть розплести обіймів –

А ти уже вклоняєшся дорозі.

 

Кивають спориші при кожнім кроці.

Вуста спиняють крик – бо ще почуєш!

А сльози, що між квітів на сорочці,

Нехай тебе від кулі порятують.

15.05.09

*****

ТЕБЕ ПОКЛИКАВ ВІТЕР

(пісня)

 

І.   Тебе покликав вітер в височінь.

     Я плачу. Ти розгублено мовчиш:

     Тобі не личать сльози… Ну так що ж? –

     За двох відплачу. Серця не тривож.

 

     Тебе покликав вітер вдалину –

     З собою на безжалісну війну.

     Мене залишиш. Я піду сама

     В ту ніч, де нас з тобою вже нема.

 

R: Вогонь –

     На найвищий вежі запали вогонь:

     Хай бачать степи, хай бачать усі його.

     Хай бачать степи, хай знають: це кров моя тече –

     Солона й гаряча, мов сльози з сліпих очей. 

 

ІІ. Тебе покликав вітер. Ну а ти

     Зібгав мої заплакані листи.

     І на порозі вже заклякнеш ти,

     Не знаючи, лишитись, чи піти.

 

     Тебе покликав вітер. Ти – іди.

     Хай плачу я – це ще не знак біди.

     Хай згаснуть всі вогні, але крізь бій

     Я все одно  світитиму тобі  -

     Вогнем…

 

ІІІ.Тебе покликав вітер. А мене

     Знання втішає, тихе і сумне,

     Що у вогні скривавлених пожеж

     Тебе моє кохання збереже.

 

     Он, чуєш? –спів далекого вогню.

     Та я плачем тебе не зупиню –

     Я помолюся. Знаєш, час іти –

     Ти – вітру син. Я –бранка самоти.

1996

*****

Наші хлопчики

 (пісня, муз. М.Білика)

Доторкнись рукою, мов до обрію

До надій іще не справджених

Будуть наші хлопчики хоробрими

Хай-но стануть  трохи старшими.

 

Але для чого

споглядаємо ми

Іхні дороги, що  в руках у пітьми

 

Підростають терня і татарники

Підступає обрій до воріт

Хлопці будуть сильними і гарними

Хай-но стануть на порі.

 

Але для кого

 ми відчиняємо світ

Іхні дороги лежать на схід.

 

А коли тонким серпанком куряви

Обрій їх загоїть слід

Ми удвох із небом завікуємо

А на них чекає світ

 

Тільки у Бога 

всі рахунки нуль-нуль

Іхні дороги ведуть на війну.

 

Їх шляхи не пахнуть повертаннями

Обрій їх навік припнув

Стануть наші хлопчики останніми

З тих хто вірить у війну.

 

Сонце під ноги

в голови шлях

Іхні дороги  у неба   в руках

2012

*****

А от тепер мені, Боже, справді

Треба твоєї ради

Чи добирати на рани

трави

Чи то так пересяде.

 

Я в тебе, Боже, нині питаю –

Маю вишивані льолі

Думаю – чи на бинти

розшматую

Чи простелятиму долі.

 

Бачиш, мій Боже,

мені здається

Ми вже догрались до краю

І при дорозі, кому заманеться -

Візьмуть ключі від раю

 

Але, мій Боже,

ну як розсудити:

Ладнаю торбину:

Як не спіткнулись -

чиїсь вони діти

Як не ховались –єдині

 

Боженьку світлий!

Не жаль вишиванок

Жаль тільки – всі вони

ляжуть

Тіло по Тілу –Рана по

рані

Я. І ще хтось. Перев’яжуть

 

Ну і за текстом:

– Ура! Перемозі!

Мертвим – ще й докір. За біди.

Мама була. Жмут зілля при дорозі.

Мертво. На сіно –

не піде.

14.08.12

*****

МОЛИТВИ ВЕЧІРНІ

І. Вклякну. Вуста кривитиму. 

Перед іконами витиму — 

В сутінках і світаннями. 

На полуденній межі. 

Очі іконні ловитиму: 

Боже, храни воїтелів! 

Надто ж мого коханого, 

Боже, обережи. 

Боже, даруй йому радості! 

І досягти, і не зрадити. 

Будь милосердний і щирий — 

В спеку, в сніги, в сльоту! 

Від каяття безпорадного 

І від лукавого радника, 

Від забуття і зневіри, 

Боже, його врятуй. 

Дай на терпіння без докору 

Янгола з крильми широкими. 

Щоб не зронити й кровиночки — 

Мудре й просте життя, 

Духу твердого і спокою, 

І поривання високого. 

Боже, мені ж краплиночку : 

Віру у майбуття.

ІІ.Святий Миколаю! 

До тебе прохання маю. 

Вуста благання тримають, 

Мов квітка — краплину роси: 

Спаси 

Мого маленького сина, 

Мою маленьку родину, 

Моє маленьке життя. 

Прийми каяття! 

А бачиш тисячі іскор ? 

То ціле місто 

Гойдає в долонях свічки: 

Такі ж 

Воно шепоче молитви. 

А сльози злити — 

То певно, вийдуть річки… 

А бачиш?— Мільйони вогників 

Очима сяють тривожними? 

То ціла моя земля 

Молитвами шлях вистеля — 

Туди, де Господь. 

Виходь! 

До ніг його прихилися, молися,— 

То, може, Вкраїну спасеш?..

1997

*****

Хай буде день, в якому опадає

Шматочок сонця в спраглі наші очі.

Буває – дощ. Буває – життєдайний.

Буває, заливає дні і ночі.

 

І буде ніч. Бо ночі – як не бути.

Веселий безмір. Золото на чорнім.

П’янке видіння: келих і отрута.

Сумне знання: на все чекають жорна.

 

І буде вдих, що прагне верховіття.

І видих, що вціловує коріння.

Не бути. Бути. Бути – і не жити.

Ставати вітром, чи ставати рінню, -

 

На вирок – Степ. Він дихає, як чує.

Він вчить терпіння. І шукати воду.

Ідеш – іди. І все, що порятує, -

Ковток душі. А відкупом – свобода.

21.05.09

*****

Ви знаєте, як прокидаються квіти щоранку,

Як степ рожевіє, неначе цнотливе дівча,

Як вечір липневий сади убирає серпанком,

Як зоряні коси весна розпуска по плечах?

 

Як гаряче дихає спека у ночі червневі,

Як в’ється волога утомленим тілом землі,

Як ніч убирається в роси, немов королева,

Як пахне життям щойно спечений хліб на столі?

 

Землі до лиця навіть туга сумна журавлина,

Тонка і журлива, мов туго нап’ята струна…

Чи бачите ви? От якою буває Вкраїна,

І саме такою безсмертя зустріне вона!

1994

ВІЧНА КОЛИСКА ЛЮБОВІ

Ходить по землі Людина, радіє, сумує - одним словом, живе. І відчуває, що вона сильна, що міцно-міцно тримає її ота золота ниточка, що тягнеться

до чарівного мотка, в якому початок і кінець її світу - до рідної оселі, до найдорожчих у світі людей, чиї ніжні й тривожні очі з любов’ю стежать за нею, пестять голублячим поглядом з самого-самого малечку і поки стане її віку.

Колиско моя! Тиха, світла радосте мого дитинства! Як мало цінуємо ми той час, коли два теплих крила - мамині руки - здатні затулити нас від усіх жахів і жалів світу, а батькові - сильні й мужні - підтримати, під­штовхнути, провести у той великий-великий світ, що йому немає ані кінця, ні краю.

Ніколи вповні не осягнути нам цього маленького Всесвіту! Колись, у давні  часи, народ наш склав колядку, що закінчувалася так:

«Ясний Місяць - пан господар,

Красне Сонце - його жінка, 

дрібні зірки - Його дітки.»

Три гілки Дерева життя, основа міні-Космосу, що містить в собі цілий світ - ось що таке сім’я.

Роде мій! Величний з діда-прадіда своєю любов’ю, ти любов цю передав нам у спадок. Любов - найбільша сила, найнезламніша опора, неопалима купина, на якій тримається сім’я, і суспільство, і саме життя. Витоки тої любові - у пісні, що в кров нашу лине з материнським молоком, у мудрім слові діда й батька, в казці, отій, що в дитинстві срібним струмочком ллється до тебе од бабусі, і що її як найцінніший скарб ти подаруєш своїй дитині на добру долю, і в тихому світлі, яким сяє саме це слово – сім’я, родина. Вона врятує тебе у мить, коли сама земля розверзнеться під тобою, вона стане тим місточком, яким ти підеш далі у цей, такий жорстокий іноді,світ.

«Сім Я» - таким був прадавній зміст, і недаремно мудрі пращури наші ввели у цю назву магічне число, що є знаком Божественного начала. Це було те неподільне, на якому будувалося світосприймання людини, вся  уява про світ.

Саме сім’я дарує нам всі шляхи, якими ми можемо піти від рідного порогу, щоб потім вернути назад і замкнути коло - вічне коло життя. Бо саме тут народжуються для людини любов і ненависть, правда і кривда, біле і чорне,  тлінне і невмируще.

І коли я бачу дитину, для якої славо «сім’я» таке ж казкове, як Три­дев'яте Царство, мені боляче, бо це видовище жахливіше, ніж жебракуван­ня в переході - Людина, якій бракує звичайного родинного тепла, якій не вистачає отого єдиного, що тримає нас на світі.

Люди! Не шкодуймо ніжності дія наших найрідніших, найближчих, найдоро­жчих! Кажімо їм про свою любов, щоб так само відчувати їхню у відповідь. Це те, що врятує нас від війн і розбрату, від усіх жахів на землі. Адже міцна, любляча сім’я - основа сильної держави, символ нашого народу, для якого родина споконвіку була священною, а найбільшим гріхом вважався гріх проти своїх рідних. До своєї сім’ї, своєї крові - це був чи не найсильніший потяг людини ще з первісних часів, коли люди вперше зрозуміли, що дерево буде квітну­ти тоді, коли всі-всі гілочки живитимуться від одного кореня, що сягає далеко в глибину віків.

Чуєте: «Ой, роде наш красний,

Роде наш прекрасний...» ?

      Це теж про сім’ю. I про нашу землю - співучу нашу матір.

 Будьмо ж родиною - великою, складеною з менших, міцною, люблячою - і ми пребудемо в віках, бо ми були, є і будемо вічні в своїй пісні, в своїй любові  і в своїй прекрасній, невмирущій родині.