Не знаю, з якого світу
Ішов він – блаженний і тихий.
Сміялися навіть діти,
І натовп шалів від сміху.
"Чи ти, невмирущий і вічний,
Бува не з захмарного краю?"
Всміхався, казав зустрічним:
– Я стежку свою шукаю.
І далі, в скелясті гори,
Відлунням злітали кроки –
А стежка вилася поруч,
Натоптана і широка...
Він брів, наче мав оберега,
І сяяло з урвищ проміння -
А вслід йому нісся регіт,
Зриваючи з гір каміння...
Ніхто з них не знав – бо бачив
Не далі блискучого хламу –
Що Істина тільки незрячим
Свою відчиняє браму.
Жовтень 1991