30 серпня 2021

ПІСЛЯСМАК ПРЕЗЕНТАЦІЇ «ЕСЕЇВ»

Друк

З0 років Марина говорила зі своїми читачами мовою поезії та пісні, а відтепер за неї говорять і прозові нотатки її віртуальних мандрівок.

Щойно видана збірка її Есеїв - це 10 книжечка в творчому доробку Марини і перша і єдина книга її малої прози. Вона писала свої, як вона їх називала, – образки – з початку 90-х і аж до останнього періоду життя, писала час від часу, під настрій… Однак найбільшою помилкою може бути їх сприйняття за авторський щоденник. Адже в них зримо відлунюють наше далеке минуле, сьогодення і майбутнє, і подорожніх – двоє…

ВОНА – наша сучасниця – почасти глибока та одухотворена, а інколи – звичайна жінка, що прагне щастя.

ВІН – втілення невмирущого чоловічого начала, воїна, захисника, коханого.

Ці замальовки різні за формою – новели, оповідання, казки, фантастичні оповідки, притчі, нариси широкого тематичного спектру – філософського, міфологічного, богошукацького, громадянсько-публіцистичного, пісенного, інтимного, побутового.

Хоча основним в творчості Марини була поезія, вона неймовірно дорожила цим своїм дітищем, бо вкладала в свої замальовки найсокровенніші думки.

Свого читача вона запрошує до роздумів вже власне з самої назви – «У пошуках себе», запрошує до пізнання глибин свої душі, своїх витоків, своєї місії, з якою кожен з нас приходить в цей світ… В ході цих мандрів спливає розмаїття образів, знакових для сучасного українця: це знайомі з дитинства краєвиди, зокрема дорогі серцю Марини степ, море і Хортиця, а також дорогі кожному з нас – мала батьківщина – своє місто, своє село, свій дім, своя родина… Вона нагадує нам, що у нас були, є і будуть свої герої – свої Антеї, свої Юрії Змієборці…Запрошує почути дихання Бога, відчути божевільний рух всесвіту, голос промовистої тиші, дотик ніжності, яка шукає господаря, поцілунок вітру в плече, почути слова, які ходять за Людиною навшпиньки всіма стежками її життя і вириваються з вуст наостанок:

Святий Боже, Святий Кріпкий,

Святий Безсмертний, помилуй нас...


Несподіваним відкриттям в ході роботи над виданням стало відчуття, що авторка і команда, яка творила книгу, були ніби на одній хвилі – у кольористичній гамі обкладинки, в її образно-знакових символах, що закарбувалися в нашій ментальності: степові кургани з їх кам’яними охоронцями, квітка мальва, хвилі ковили, доторкнувшись душею до яких зурбанізована людина знаходить в своїй праматерії, в якій неясним неспокоєм живе одвічна історія дитинно-щирого народу, хоч ще і несвідомого своєї майбутньої сили, – своє я…

Тож замислюючись над місією власне самих Есеїв, не можна не погодитися з Феліксом Штейнбуком, автором Післяслова до них, знаного літературознавця, доктора філологічних наук, професора кафедри русистики та східноєвропейських студій Університету Коменського у Братиславі (Словаччина), який визначив їх сутність, як любов… В доказ чого процитую Маринчині слова, якими вона звертається до нас в одному зі своїх есеїв:

«Люди! Не шкодуйте ніжності для наших найрідніших,

найближчих, найдорожчих! Кажімо їм про свою любов,

щоб так само відчувати їхню у відповідь. Це те, що врятує

нас від війни і розбрату, від усіх жахів на землі.»

І наостанок, знову і знову, від нашої родини, і власне за саму Марину висловлюємо слова вдячності всім, хто доклав зусиль до реалізації цього видання... Окрім народних обранців, керівництва області, профільного департаменту, Робочої групи, яка тримала руку на пульсі, колективу видавців, яким завдячуємо цим виданням, всім цим проєктом опікувалася та своїм невсипущим оком приглядала за ходом справ худорлява, скромна, але така сильна духом жінка, – справжня державниця, літературознавиця, невтомна організаторка запорізького літературного процесу – шановна пані Ольга Стадніченко, якій наша окрема подяка!

Родина Марини Брацило

Повернутись нагору