Знову стали слова непотрібними й зовсім безсилими.
Знов по вулицях міста скрадається хижа імла…
Я у тебе в очах відбивалась такою красивою.
Я у снах, що про тебе, таким божевіллям була!
Це назвати коханням було б недоречно й неправильно.
Не збігається відповідь, скільки чуття не рахуй.
Певно, ти був у стилі – бажань досконалим обрамленням.
Певно, ти був привалом, але – не метою шляху.
Просто карта лягла. Просто йшли – й випадково зустрілись ми.
Просто в очі дивились – і я впізнавала тебе,
Золотавої мрії ледь-ледь призолочене втілення.
Не дарунок, не кара – і навіть, мабуть, не небес.
Але – осінь, вітри. Але – в сни поринаєш, холонучи
До насправді твого, до медового – влітку – часу.
І, напевно, даремно я грію тебе між долонями.
І напевно, я марно до серця в долонях несу.
Не впізнаю себе – мої люстра морозом знекрилені.
Не розчую тебе – спокій снігу в байдужості скла…
А колись я в очах відбивалась такою красивою!
Ще три подихи тому – твоїм божевіллям була.
4.12.08