1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>
20 грудня 2013

Софія

Оцінити
(6 голоси)

Прабабі моїй Софії, яка до останку

вірила, що прадід таки повернеться

...Сонце вгризалося в небокрай.

Сонце жалило – втомилися бджоли...

 

Певно, Давиду і належався рай.

Жаль, я про це не дізнаюсь ніколи.

Так світло перезало степи,

Палило, темрявою лякало...

Я знаю, він хіба що просив би – пить.

Знаю: так мало статися. Так і стало.

Я обіцяла. Я знала: так пролягає шлях

Я знала: чекання має напрям.

Так і бачила: світло живе в полях,

Світло стане зорею, якщо обійняти

Цей небокрай, цю сваволю в чужих очах,

Це небуття, що мало постати – вертанням.

Тільки – біда. Тільки вічно, незмінно – чад.

Тільки – зола. Тільки – віра. І та – розтане.

Боляче – тілу. І боляче – через сміх

Тих, хто не вірить. Хто знає уже – напевне:

Бути – самій. І даниною цій зимі —

Вдівство моє.

І молитва щоденна ревна:

Господи, іншим подай — не те.

Господи, іншим — щасливі зорі.

Знати би тільки, як ця біда росте,

Бачити б – очі чиїсь прозорі...

Тільки одне: сонце здолало слід.

Сяйво завмерло. І сили нема вернути.

Он воно як... Сонце належить землі.

Хто ж тоді знатиме,

Чим

проросте

спокута.

11.02.05