1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>
30 вересня 2015

Живиця Таїсія. Життєвий і творчий шлях літературної зірки

Живиця Таїсія

Життєвий і творчий шлях літературної зірки
Марини Брацило
(1976 — 2013)

А ти — задивляйся у жито,
Що голос вихитує мій:
Ти можеш мене розлюбити,
Але забувати — не смій.

Хто є Марина Брацило? Я певна, це ім'я чув чи не кожен житель Запорізького краю, адже Марина була, є і споконвіку буде визначною поетесою і пісняркою, надзвичайно обдарованою особистістю чи просто талантом від Бога! І я залюбки це доведу.

Марина Брацило — сучасна поетеса, чиї твори — світлі, наповнені любов'ю до свого роду і краю, до світу та життя взагалі, а проблеми їх і нині є актуальними. На свій творчій шлях вона стала ще з раннього дитинства, а у своє повноліття мисткиня опублікувала першу збірку “Хортицькі дзвони” (1995). Також Марина Брацило є автором збірок “Благосвіт” (1996), “Мелодія вічних прощань” (1997), “Сонцетяжіння” (2001), “Чотири пори любові” (2006), “Mare Аmoris (Морю, з любов'ю)” (2011). Існує також післясмертне видання “Шовкова держава” (2014), яке встигла підготувати до другу сама автор, а після її трагічної смерті 17 червня 2013 року цю справу продовжили колеги та рідні Марини Брацило. З 1997 року мисткиня була членом Національної спілки письменників України. У 1998–1999 роках — голова Запорізького обласного літературного об'єднання імені М. Гайдабури.

Із великим захопленням творчістю мисткині відомий український письменник Анатолій Рекубрацький у передмові до її першої поетичної збірки “Хортицькі дзвони” писав: “Поетесою таки треба народитися...” Так! Марина Брацило почала писати ще у зовсім юні роки, і ці перші кроки були дуже успішні. Поетеса швидко вчилася, набирала досвіду, виростала. І ось уже у вісімнадцять років випустила першу збірку віршів, в якій читачі змогли побачити не аматора-початківця, а вже справжнього-таки Поета, яскраву й непересічну особистість. “Амплітуда її мислення, — продовжує письменник, — не обмежується однією темою, сягає глибин історії, народних джерел, не оминає дня сьогоднішнього. Інакше, мабуть, не могло й бути, адже Марина зросла в самому серці України — на острові Хортиця...

Без сумніву, шляхетний острів, де в свій час жили та боролися за своє щастя, волю козаки, дуже вплинув на формування особистості Марини. Ще з юних літ вона любила Хортицю, не полишила цього кохання і в зрілості. Ніколи. Поетеса захоплювалася величчю острова! Кожен камінчик, кожна травинка несе у собі давню й таку цікаву історію, енергію войовничості... Вічності. Та що ж відчувала сама Марина Брацило, коли прогулювалась Хортицею?

hort22Її рядки можуть дати відповідь на це питання: “Блукаючи Островом, розминаю в пальцях пучечок чебрецю… Що я маю відчути — тут, де навіть вітри падають навколішки? І все так — спадком вольниці — розкинулась Хортиця. І все так — ятаганом турецьким — занесено над нею місяць. І все так — незмінною вартою — чатують у скелях душі братів моїх. Блукаючи Островом...

Які ж глибокі почуття пронизували Марину Брацило під час прогулянок Хортицею! І як глибоко у давнину сягала її душа. Певно, вона якимсь дивом відчувала своїх предків, могла крізь призму сучасності побачити острів справжнім — споконвічним, яким він був ще за часів козаччини, без втручань руйнівного прогресу. Певно, поетеса, як ніхто інший, усвідомлювала усю велич рідної землі. Але ж як їй це вдавалося? І на це питання відповідь проста. Вона закодована у поезії Марини — у кожній строфі її чарівних віршів, у кожному рядку. Так, це любов до Батьківщини, до рідного краю.

Слова із поезії “Хортиця” прості, проте як же вони відображають ту любов, гідне відчуття приналежності до рідної землі:

Я не молюсь. Я зроду тут живу
В зеленому, дзвінкому пантеоні.
В сторіччями цілованих долонях
Я кроками розхитую траву.

Хортиця була для Марини немов рідним домом. Тобто тим самим місцем, де відчуваєш себе собою — справжньою, де можна пізнати світ і Всесвіт, минуле й теперішнє, занурюючись у кожну мить буття чи то просто вдивляючись у безкраї простори. І такі почуття не можуть не вражати своєю щирістю.

Колись у дитинстві, — пише Марина, — мені дуже подобалося спостерігати за перекоти-полями: котяться собі рослинки, гнані вітром… Втім, зупинитися їм було важко. Як і зрозуміти, куди їх занесло. З людьми іноді трапляється те саме. Проте, як на мене, ми великою мірою визначаємося тим, звідки ми родом. Ми — те що нас оточувало з дитинства. І у кожного є місця, де він — вдома”. Звісно, таким місцем для Марини була Хортиця, а також світлий неосяжний Степ і чутливе Море, до яких так палко линуло серце мисткині. Без сумніву, в першу чергу це відображає саме її поезія.

Не можна не звернути увагу на те, що поетеса звертається до образу Степу, як до особи. Ця персоніфікація підкреслює неабияку повагу — як можна не схиляти голови перед його величчю, споконвічним спокоєм та шляхетною історією? Хіба можна не коритися його всемогутності? А може цього і замало — він заслуговує ще більшої шани. Так, Запорізький Степ був для мисткині не просто домом, а самою праматерією, з якої походить усе суще. Там починає свій відлік історія — там його і завершує.

Ось як тепло, ніби до близької людини, із ледь помітним сумом звертається Марина Брацило до Степу в однойменному вірші:

Я так заборгувала вам, степи! —
За ласку вітру маю сон віддати.
Цього, щоправда, мало. Він сліпий,
Цей чорний аромат сумної м'яти.
Та я його у серці розімну...

st2

Більше ніж життя, ніж твердь, ніж основа. Це — Степ. Поетеса віддає йому шану своєю поезією і закликає всіх шанувати Його.

Так само персоніфіковано Марина Брацило звертається і до Моря, так само з пошаною. Відчутна у її рядках ніжність і водночас пристрасть, захоплення, бажання зрівнятися з Морем, відчувати його у собі і у всьому — поєднатися з ним. Переконаймося у цьому завдяки чуттєвим словам поетеси: “Примружуєшся і, всією шкірою відчуваючи його, раптом усвідомлюєш: вдих — вгору — видих — вниз — вдих — вгору… Але ритм завжди той самий. Головне, щоб дихання залишалося рівним. Це і є буття як воно є. Дихання-в-собі. Головне — вчасно вдихнути, аби не втратити відчуття себе. Пообіцяй мені завжди лишати на березі місце для наших слідів, моє серце-у-хвилі!..

more2

Тільки справжній митець може так любити усе суще і так поетично й вишукано висловлювати свої думки! Здається, що Марина черпає натхнення звідусіль, і кожна подія, чи навіть кожен подих, крок, чи кожна посмішка та думка виливається у поезію — чарівну й вишукану, дуже просту, але ту, яка зачаровує, змушує мріяти, відчувати життя саме таким, яким бачить його поетеса — новим для читача, адже воно сповнене найрізноманітніших барв її настроїв, переживань, захоплень. Як вдало сказав Анатолій Рекубрацький, “вона шукає поезію там, де її, здається, нема”. І завжди знаходить — так з'являється літературний шедевр, справжній витвір поетичного мистецтва. Чи буде це вірш, чи пісня — то в будь-якому разі відлуння душі мисткині.

Згадуючи незабутній час, проведений разом із Мариною Брацило, український письменник, журналіст, громадський діяч і видавець Сергій Пантюк пише: “Кожна нова зустріч — це нові тексти, суперові чи у стадії ескізів, напрацьовок — тепер несуттєво. Але пахли ті рядки справжнім кураєвим і ковильним степом, відсвічували південними зорями, розміром в кулак”. Певно, це і є барви Марининої душі! Такі легкі та сяючі. Це не можна не помітити у поезії чи у пісні одразу, адже, якою б не була суть поетичного твору, вічний образ автора зринатиме у свідомості тих, хто пропускає його крізь себе. “Якоїсь миті зовні традиційні, правильні строфи, — продовжує думку Сергій Пантюк, — раптом спалахували жертовним полум'ям відроджених капищ вічної Хортиці, скреготали кам'яними зубами упокореного Ненаситця, наїжачувалися козацькими списами та пиками під віддалений акомпанемент копит татарських коней. Ні, там про це все не говорилося — образи виринали звідкись з-поза лексичних конструкцій — і зачіпали майже до фізичного відчуття”.

А хіба ті образи, зринаючи у свідомості, можуть не зачіпати відчуттів навіть найчерствішої людини? Хіба така глибока та всеобіймаюча образність і поетичність може не привертати уваги? Хіба можна не усвідомлювати величезного таланту поетеси й піснярки Марини Брацило? Звичайно, ні. Я певна, кожен, хто хоч раз відкривав збірничок поезій письменниці, назавжди полюбив її творчість, і кожен, хто хоч раз чув її пісню (навіть у виконанні інших митців), не міг не відчути душі Марини. Адже кожен її поетичний рядок змушує замислюватися про найдорожче, іноді — навіть плакати...

Тож Сергій Пантюк приходить до висновку: “Щоб так писати — треба було народитися в Запоріжжі”. І я цілком підтримую його думку. Звісно, велике значення має те, що народилася Марина Брацило у шляхетному Запорізькому краї, у самому серці України. А її любов — до Моря, Степу, Хортиці — це ж і є любов до Запоріжжя, до малої Батьківщини. До роду! Він теж є першоосновою її буття. Інакше й бути не може.

Так, поетеса дуже сильно усвідомлювала свою приналежність до роду, черпала з нього сил та терпіння. І саме поняття “рід” у поетеси було неоднозначним, глибоким. Це і своя власна родина, без сумніву, і цілий народ український, що пройшов крізь усілякі страждання, боровся, здобував мужність та вдачу. Чимало віршів та пісень мисткиня присвятила своєму роду.

Ось як висловлюється Марина Брацило у поезії “Роде мій”:

І постане вітром будована,
Роду нашого купина.

У цих словах розкривається уся сутність Марининого ставлення до роду. Він постає перед читачами вічною, нездоланною основою усього буття. А купина, до якої звертається поетеса, здавна є символом стійкості та непокори, адже ще у Біблії згадується як незгораючий терновий кущ, у якому Бог являвся Мойсею та закликає вести народ Ізраїлю з Єгипту до Обітованої землі. Образ неопалимої купини — також образ надії, віри у перемогу над будь-яким злом. І Марина Брацило вірить, що народ її, пращури її, котрі боролися, — живі і зараз. А дух їхній завжди даватиме сили й нащадкам. І сила та, певно, в любові... Так ніжно і тепло звертається до роду Марина у тій же поезії, усвідомлюючи свою приналежність до нього:

Не сідай же без мене, роде мій,
Зачекай хвилинку мене...

Так само щиро і з любов'ю звертається поетеса до своїх земляків у поезії “Гуляйпільцям”.

Земляки мої! Братчики! Діти землі –
Од колиски й довіку напоєні степом...

Величезне почуття любові криється у цих простих зверненнях! Хоча не такі вже ці звернення і прості — в них відчувається глибока приязнь до своїх братчиків. Вони такі ж, як поетеса. Прості, звичайні, зі своїми почуттями та мріями, стражданнями та радостями, але із величним минулим предків, чия кров тече у жилах сучасників. І все це їх об'єднує, адже вони — одна велика родина. І у цій родині вміють приймати один одного справжніми, вбачаючи в простоті людській велич духу.

Великої уваги заслуговує і те, що Марина часто згадує шляхетне минуле рідного краю, звертаючись чи то до Степу та Хортиці, чи то до славетних героїв народу — історичних та вигаданих, чи просто порівнює із героями минулого нас, українців. Цим поетеса проектує їх вдачу та силу на сьогодення.

Вчитуючись у твори Марини Брацило, український письменник Олесь Ульяненко висловив думку:“Відголос минулого — це голос майбутнього...” І він цілком має рацію, адже вирішення багатьох проблем зазвичай криється саме в минулому, і саме в шляхетній та войовничій історії варто шукати відповіді на запитання. Ми такі, якими нас зробила історія, ми — продовження наших предків, ми — то жива історія. А донести цю істину до нас має ніхто інший, як справжній митець, бо він же певною мірою — пророк. Саме тому Олесь Ульяненко стверджує, що слова Марини Брацило — це не просто слова, “суть їхня вже — поезія”. А поезія — ніщо інше як голос душі та серця митця...

У вже згаданому поетичному творі “Гуляйпільцям” Марина Брацило від імені ліричного героя сміливо каже, розкриваючи усім свою душевну сутність:

Я не гратиму в кимось придуману гру,
Я не вмію соромитись братства і долі...

На мою думку, ці слова — відображення життєвого кредо Марини.

Бачимо, що любов мисткині до Батьківщини, рідного краю, свого народу безмежна, але не можна не звертати увагу і на її світлі почуття до власної сім'ї. Це, мабуть, те, звідки бере свої витоки саме поняття “рід”. Власна родина — то найперша праоснова всього. Саме тут формується особистість, а устами батьків плекається любов.

Подякуємо ж батькам Марини Брацило — Людмилі та Анатолію! За те, що виростили таку донечку, за їхню любов. Саме родинне тепло, певно, допомагає людині знайти своє місце в світі, стати гідною особистістю, доєднатись до усього роду свого, рідного краю.

r2

Варто лише почути рядки й іншої поезії Марини, тоді усе одразу стене зрозуміло:

Я хочу на пасіку, в літо щедре,
В калачики в спориші,
Туди, де мій час витікатиме медом —
Світлим медом з вощин.

У цій поезії — спокій, щастя, мрія опинитися знову в дитинстві, де завжди панувала радість і мала біда здавалася вже непоправним горем. Тільки в дитинстві живуть найсвітліші спогади... Хіба не щастя було б кожному знову опинитися там? Відчути дотик ласкавих маминих рук, або, може, почути казочку від бабусі чи дідуся. А як міцно обіймає батько!
Родина — це найкраще, що є в нас. І Марина це розуміла.

Раз у раз вона зверталася у своїх поетичних творах чи то до мами, чи до бабусі. Ось, наприклад, так:

Перехрестіть мене, бабуню,
Щось так незатишно мені...

Марина Брацило цими словами каже, що потребує, як і кожен із нас, тепла рідної людини. Адже воно таке необхідне у важкі години... Якби ж можна було повернути час!

Поетеса завжди просила: “Люди! Не шкодуйте ніжності для наших найрідніших, найближчих і найдорожчих! Кажімо їм про свою любов, щоб так само відчувати їхню у відповідь”. Із цієї любові до родини, до кожного члена сім'ї і починається любов до суспільства, до самого життя. Це найвеличніший і найцінніших скарб, який може отримати людина — уміння так любити, як любила Марина.

m2

Бачимо, що для Марини Брацило усе було сім'єю — власна родина та матінка-земля. Вона також закликає: “Будьмо ж родиною — великою, складеною з менших, міцною, люблячою — і ми перебудемо в віках, бо ми були, є і будемо вічні в пісні, в своїй любові і в своїй прекрасній невмирущій родині”. Заради себе, коханої родини, народу. І заради Марини — будьмо!

І шануймо пам'ять її, як вона шанувала і любила нас — своїх одвічних земляків, братів та сестер. Вічна пам'ять Марині Брацило.

Влучними є слова Пилипа Юрика, українського письменника та громадського діяча: “Астрономи стверджують, що промені погаслої зірки ще сотні років долітають до Землі. Так і проміння Марининої поезії та пісень світиться вдячним читачам і слухачам”. На радість і на щастя нам, українцям, Марина Брацило — “зоря, що світитиме вічно!

Тож із гордістю можу сказати: Марина Брацило була, є і буде гідною донькою наповненого історією острова Хортиці, споконвічного Запорізького Степу, лагідного і ніжного Моря, і звичайно — донькою свого народу.

Дана стаття - конкурсна робота Таїсії Живиці, студентки 3 курсу філологічного факультету Запорізького національного університету ( ІІІ місце у номінації “Літературознавство, мовознавство та фольклор”) на Міжнародному конкурсі “Мій рідний край” - 2015, м.Львів.

Мій настрій

Така тендітна, ніжна, тепла - мов сама весна...

Копия СОН ТРАВА