Розділ із поеми-есею "Дев'яностіада".
Емоція, сум, світла туга...
Від мого Сокільця
до твоєї Хортиці
сотні кілометрів вакууму.
Пішов би хоч через Крим, хоч через Київ,
та дзвонів знайомих майже не чутно…
Скільки б не тер маку,
його все менше й менше
у дірявій макітрі ночі…
А де твоя пісня, Маринко,
ота – степова, тужлива,
якою навіть моя бабуся
заслухалась-замилувалась?
Де блукає пухнастий твій голос
і очей золоті сонценята?
Який неосяжний спогад
тепло твоє здатен вмістити?
«Й чому ти не сватав Марину? –
сміялася потім бабуся. –
І файна, й розумна, й метка…»
Я раптом всерйоз замислився,
а ти делікатно промовила:
«Хіба нам і так погано –
постійно брататись-сестритись?»
Любов – то не завше кохання,
а ДоЛя – то тільки дві ноти,
що тихо знялися зі струн твоєї,
сестричко, гітари…
Не знаю, до кого Господь
більш справедливий:
до тих, кого забирає до себе
чи до тих,
кого залишає тут?
Якщо на тому боці світу,
де ти, Маринко, тепер живеш,
також є Хортиця,
то там має бути і Сокілець.
Але відстань між ними
не перевищує трьох дотепів,
двох чарок і одного стрибка
через купальське багаття…
Київ, 2016
* Ця поема Сергія Пантюка - поетичне бачення літературного процессу 90-х р.р. ХХ ст., сучасницею і однією із творців якого була Марина Брацило