13 грудня 2016

Голос степу

Друк

Юлія Ємець-Доброносова

2 грудня 2016

2 грудня Марині Брацило (Нозі) виповнилося б сорок. Три роки її немає з нами (трагічна загибель за нез’ясованих обставин влітку 2013-го). За ці роки вийшла її велика пожиттєва книжка «Шовкова держава» і диски із записами її пісень, завдяки зусиллям її рідних, друзів, небайдужих сердець в Запоріжжі діє Всеукраїнський конкурс молодої української поезії та української пісні імени Марини Брацило «Хортицькі дзвони». Про неї як про митця говорять її поезія і пісні, а пам’ять про неї як про світлу і чисту людину, яскраву письменницю з українського степу тримають наші серця.

Скільки я знала Маринку, завше її рятувала від всіх несправедливостей і прикростей дивовижна здатність позитивно сприймати більшість із того, що з нею відбувалося. І ця її здатність зачаровувала. Після того, як її із чоловіком Юрієм Ногою у 2011-му проголосили ледь не терористами, протягом кількох років вона так часто змінювала місця роботи, аж виходило, більше перебувала в її пошуках. Але про більшість із того, що їй доводилося робити та й про більшість колег, із якими зводило життя, вона відгукувалася не просто позитивно, а часто – суперпозитивно. Здавалося, пам’ять її була влаштована таким чином, що навіть згадки про неприємності, негаразди і навіть раптові звільнення швидко вивітрювалися, не маючи за що зачепитися в її серці. Мене завжди дивував її оптимізм. Не патетичний, а схожий на дрібний жест, що пронизує будь-яке слово, дію, погляд. Здавалося, Маринка просто вірить, що все відбувається завше на краще, відбувається так, як має відбуватися. Для неї не існувало такої категорії роботи як «халтура». Однією із останніх її маленьких робіт була маленька анотація до видання, пов’язаного із Володимиром Івасюком. Небагато рядків, але за ними відкривався їй цілий світ. Маринка вміла відкривати світи. Так само, як вона відкривала ці світи завше в своїй поезії або піснях. Найменша анотація, на кілька речень, ставала для неї самоцінною формою існування. Навряд чи можна тепер відслідкувати і всі ті тексти, з якими Маринка працювала як редактор, адже частина їх під час публікації не завжди містила бодай згадку про неї. Вона так радо відгукувалася на прохання надати швидку редакторську допомогу, що ніколи не думала про те, чи згадуватимуть про неї, коли буде готова книжка. Так само важко буде відновити повний список тих, кому Маринка відкрила двері до видавництв, до конкурсів, просто до впевнености в собі і в тому, що написане має сенс і право на існування. Це могла бути підтримка одним-двома словами. Тому я і сьогодні щоразу відчуваю її присутність, коли чую якісь новини про успіхи кожного із цих, відкритих Маринкою, людей.

Вже по її загибелі одна журналістка запитала, чи розмовляли ми з нею на «смиложиттєві теми», і запитання це мене і спантеличило, і роздратувало. Адже ми по суті тільки про це і розмовляли, але то зовсім не були «філософські діалоги». Маринка належала до тих людей, для яких немає кордонів між розмовами про проживання звичайних подій повсякдення і усвідомленням горизонтів і віддалей. Її пронизлива відсутність тривала для мене менше півроку від дня її загибелі. Біль втрати ніколи не вичерпується, та у перші дні грудня 2013 року напередодні свого дня народження Маринка повернулася. Я не можу сказати точно дату того повернення, але в якийсь момент вже добре знала, що вона тут, поруч, можливо, і відійшла на кілька хвилин, але ось-ось повернеться. Її, вже якась нова, присутність часом дуже гостро відчувалася у най-най-най-дні на Майдані. Може, то і було самонавіювання, та Маринка точно була поруч у найлютішу ніч у лютому 2014-го… Якби я вірила краще в надприродні речі, то мала б додати ще щось. Та насправді не маю чого додати. Просто з тої зими я знаю, що Маринка і тепер є. Навіть якщо і відволікається на якийсь час, бо хтось потребує її допомоги і присутности…

А потім була втрата Криму, війна, моя нещасна рідна Донеччина, багато зла і наш перетворений на суцільне мінне поле степ… Була весна і літо тривоги і тривога, що триває і досі. А ще була велика пожиттєва книжка Маринки «Шовкова держава», видання якої майже закономірно виявилося пов’язаним із її останнім місцем роботи, що їй вона так раділа і де знайшла нових друзів. Порівняно із останньою прижиттєвою, маленькою книжкою, присвяченою морю, книжка була великою і спочатку навіть відлякувала тим огромом віршів, що вміщувала. Коли Маринка читала мені ті твори, щойно створеними, то вже тоді здавалося, вони вибудовуються у єдину цілісність, і неодмінно мають адресата. Це завше були відкриті, без натяку на герметичність, тексти. Вона ніби зверталася саме до тебе у них. І ще зверталася до когось особливого, де б він той особливий, не був.

Два з половиною роки тому я вперше читала вірші Марини Брацило вголос, раніше лише регулярно слухала їх в авторському виконанні. Влітку 2014 року вірші Маринки ніби повертали мені мій власний голос. Це було десь між тим, як поблизу мого рідного міста Слов’янська у результаті військових дій на Карачуні впала телевежа і між тим, як у місті остаточно зникли такі блага цивілізації як вода і електроенергія. Такої порожнечі, як тоді, не було ніколи в ті хвилини, коли мені самій коли-небудь загрожувала небезпека. Відчуття безпорадности було найгіршим, воно мало б прорости у відчай, але ніяк не проростало. Та й не проросло… Маринчині вірші у той момент виявилися часткою присутности чогось такого, що дарує надію. Вони ніби утворювали якийсь інший простір, читаючи їх, я тримала тоненьку ниточку. І ниточка та була нашим українським степом, який завше буде присутнім в її віршах. Тим вічним степом, який живе і досі береже голос Марини Брацило.

Юлія Ємець-Доброносова

https://krytyka.com/ua/community/blogs/holos-stepu

Повернутись нагору